Ось я… і діти, яких дав мені Господь!

Як людина прийшла в цей світ, так вона й піде з нього.  Ніхто нічого з собою не візьме, але ми можемо принести у вічність душі спасенних. Це плід. Якщо Бог нас усиновив, чому  не можемо зробити це для Нього. 

Сім'я, Анатолій та Люба Кривенко з міста Ватутіно, Черкаської області виховують своїх чотирьох усиновлених дітей та біологічну доньку, Вікторію. Це дивно наповнені радістю і енергією люди, несуть таку нелегку працю.  Анатолій ріс в сім'ї один, без батька. Йому завжди не вистачало батьківської турботи, аби хтось підійшов, погладив його, підбадьорив. Він заздрив тим, хто  мав батька. І тому, коли став дорослим, твердо вирішив бути дбайливим татом, дати дітям все те, що не отримав сам.

Що саме спонукало цю сім'ю усиновити дітей? За словами Анатолія, вони не мали своїх. Думали, але не наважувалися узяти з дитячого будинку. І тоді, небо привело їм дівчинку прямо додому. Приїхав знайомий і привіз її… мати відмовилася, батько помер, бабуся дуже слабка. Вони відразу відчули бажання піклуватися про неї. Тепер дівчина вже  прекрасний підліток, допомагає  в сім'ї, веде недільну школу. Потім народилася дочка, але хотілося ще хлопчиків то ж і прийшли до висновку – усиновити. Взяли близнюків Дениса і Максима, а також  їх старшого братика Ігоря. До такого рішення Анатолій і Люба прийшли не відразу, багато обдумували. Як говорить Анатолій: «Це  народилося не в один день. Ми думали, і вирішили присвятили своє життя дітям, в яких немає майбутнього. Коли бачили, як змінюється життя дітей, які на той час жили з нами як прийомні – це підштовхнуло нас до усиновлення.

Люди готові прийняти чотириногого друга, але дитя,  це  набагато складніше и набагато прекрасніше, вони приносять плід Богові. Ми, віруючі люди, з радістю б прийняли Христа, але прийняти дитину, чи не те ж саме?»

Я запитала подружжя, щоб вони порадили тим, хто має бажання усиновити? Анатолій відповів: «Багато християн сумніваються, чи зможуть вони полюбити прийомний дітей як своїх рідних. –  Зможуть! Навіть більше! Ти відчуваєш найбільшу відповідальність! Це царська дитина!  Приклад Мойсея, якого виховувала принцеса. І що дуже важливе – мотивація… Треба запитати себе чому я це роблю?

Якщо побудженням є любов і рішення служити дітям, – вони це відчують. А віддаючи любов, отримуєш взаємно, по-іншому бути не може. Дитина – це особистість яка має свій характер, потрібно максимум зусиль, щоб вкласти, що маєш. Вони ж, у свою чергу, тягнуться до тебе як розточок, і Бог все міняє.

Не хочу, щоб люди були песимістами. Адже яка це нагорода, почути слово «мама», «тато»… Коли дитина з прихованим диханням, з гордістю, особливо вимовляє ці слова. Йому не соромно, адже вона не п'яниці… Це захоплює їх! Це їх мрія! Коли я почув вперше – заплакав. Яка ж це винагорода, бачити як міняються очі дитини – вовчі, залякані, на світлі, наповнені радістю та спокоєм!»

Як стверджують Анатолій та Любов, ніякий інтернат, навіть найкращий, не може замінити дитині повноцінної сім'ї! Подарувати дитині відчуття дитинства…

Діти це не проста праця, але хочеться  з'явитися  перед Божим престолом і сказати: «Ось я… і діти, яких дав мені Господь!».  

Інтерв’ю підготувала: Анастасія Швець